У тиху, безвітряну ніч, коли повний місяць висів над горизонтом, осяваючи світ сріблястим сяйвом, у полі з дикими квітами з’явилася Вона — Богиня Місяця. Її срібно-біле волосся спадало каскадами на плечі, мерехтіло м’яким світлом, ніби зіткане з чистого місячного проміння. Її шкіра світилася ніжним, ледь помітним сяйвом, ніби була вкрита зоряним пилом. Очі Богині, глибокі й задумливі, ховали у собі вікову мудрість та співчуття.
Її шати, витончені й напівпрозорі, наче зіткані з нічного неба, були прикрашені візерунками у формі місячних фаз і дрібними зірками, що мерехтіли на тканині. В руках вона тримала витончений срібний місячний серпантин, що відображав зв’язок між природою та небесними ритмами.
Навколо неї вирував ледь помітний туман, огортаючи її фігуру ореолом таємничості. Дикі квіти та висока трава, освітлені місячним сяйвом, схилялися перед її присутністю, ніби вклоняючись своїй небесній покровительці. Вона мовчки дивилася на землю, її спокій і чарівність були відчутні у всьому.
Богиня прийшла нагадати світові про гармонію між природою та космосом, про рівновагу між світлом і темрявою. І тієї ночі кожен, хто глянув на місяць, відчував, що в небі є хтось, хто оберігає їх, даруючи надію та спокій.
