У середмісті, де час здається застиглим, а дощі накладають свій меланхолійний відбиток на кожен камінь і вуличний ліхтар, вона сиділа на холодних кам’яних сходах. Її довге чорне волосся, злегка хвилясте від вологи, спадало на плечі, блискучі від дощових крапель. Вбрання — витончена чорна сукня з мереживом, що облягала її фігуру, мов друга шкіра, — додавало їй загадковості. Легкий пояс на сукні підкреслював її елегантність, гармонуючи з м’яким світлом вуличних ліхтарів, яке мерехтіло у калюжах навколо.
Вона сиділа нерухомо, заглиблена в думки. Її руки спокійно лежали на колінах, а погляд, м’який і задумливий, був спрямований у далечінь, ніби вона шукала відповіді на питання, які лише вона могла зрозуміти. У цей момент усе здавалося бездоганно гармонійним: мелодія дощу, тьмяне світло, свіже повітря й її тиха присутність.
Хто вона? Можливо, мандрівниця в часі, яка зупинилася тут, щоб згадати, звідки почався її шлях. Чи, можливо, це втрачена душа, яка втомилася від метушні світу і знайшла спокій у цьому куточку нічного міста.
Здавалося, її думки були глибшими за калюжі, що відбивали світло ліхтарів. У її очах — історії, які ніхто не чув, і слова, які ніхто не прочитає. Але дощ не питав, хто вона, і ніч не давала відповідей. Вони просто оточували її, створюючи миттєву симфонію для тих, хто міг зупинитися і побачити красу цього моменту.
Раптом тихий звук — чи то шурхіт листя, чи віддалений крок — змусив її підняти голову. Вона подивилася навколо, усміхнулася лише краєчком губ, і знову повернулася до своїх думок. Вона знала, що ніч — її союзник, а дощ приховає все, що вона залишить на цих сходах, як тінь своєї історії.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI