Вона не мала імені, яке могла б вимовити людина. Її ім’я радше нагадувало подув осіннього вітру, що м'яко торкається пожовклого листя, чи крик журавлів, що розчиняється в небі, коли вони летять у вирій. Воно було звуком природи, відлунням самого сезону, вібрацією, яку відчували лише дерева, озеро і осінній туман.
У глибині лісу, де осінь панувала безроздільно, вона була тінню, яка ковзала над землею, і духом, що оживляв світ довкола. Вона любила цей час року — холодний, але сповнений яскравих фарб. Щоранку вона приходила до озера, що ховалося серед дерев, озера, де навіть вітер здавався тихішим, щоб не порушувати її спокій.
Вода приймала її, ніби розуміла цю богиню. Її тіло занурювалося у крижану гладь, а навколо кружляли листя, що повільно падали з дерев, ніби вклонялися їй. Вона пливла, залишаючи за собою легкі хвилі, які відбивали тепле світло сонця, що пробивалося крізь густе гілля.
Люди, які випадково забрідали до цих місць, розповідали про видіння жінки в озері, чиє обличчя здавалося спокійним, але сповненим загадковості. Але ніхто не міг описати її, бо навіть слова здавалися недоречними, як і спроба назвати її. Вона була чимось більшим — відлунням осені, втіленням її краси, суму і гармонії.
Кажуть, що кожного разу, коли вона плавала, її подих ставав частиною вітру, її рухи — частиною води, а її присутність — благословенням на тихий, спокійний перехід природи до зими. І хоч ніхто не міг дати їй імені, всі, хто бачив її, називали її душею осені.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI