Десь у паралельному просторі жінка-кішка крокує обережно по засніженій кризі замерзлої річки. Її плащ із блискучої тканини майорить за спиною, відбиваючи бліде зимове світло. Кожен рух здавалося б легкий і невимушений, але в ньому читається пильна увага до кожного сантиметра під ногами.
Навколо панує тиша, лише легкий подих морозного вітру час від часу порушує спокій. Її золоті очі вдивляються вперед, мов скануючи простір, а сліди на снігу позаду швидко зникають під легким подувом. Невідомий міст у далечині слугує її орієнтиром, хоч сам він залишається холодним і неприступним, мов пам’ятник чомусь давно минулому.
Жінка-кішка йде, зливаючись із зимовим пейзажем, але її постать немов випромінює якусь особливу енергію. Щось у її поставі й рухах натякає, що це не просто подорож, а частина великого шляху, відомого лише їй. Здається, весь світ завмер, щоб спостерігати за цим моментом.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI