Дощ лив невпинно, барабанячи по бруківці порожньої вулиці. Вона стояла нерухомо, її чорна блуза прилипала до шкіри, а яскраво-руде волосся спадало на бліде обличчя, мов полум’я, що кидало виклик бурі. Її зелені очі пильно сканували порожню площу, приховуючи напругу за спокійною маскою. Вона не стояла під дощем випадково — ні, вона чекала. Вираховувала.
Її звали Емма Вільямс, ім’я, яке шепотіли в темних коридорах і на захищених лініях зв’язку. Лише небагато знали її справжню особистість, але багато хто відчув на собі точність її роботи. Вона була агентом, примарою в світі розвідки. Сьогодні вночі вона була у бігах, її місію зірвав подвійний агент. Мікрочип, схований під шкірою її долоні, містив інформацію, достатню для того, щоб зруйнувати імперії.
Дощ, холодний і невблаганний, був для неї і щитом, і розрадою. Він ховав її від сторонніх очей, змивав кров після останньої сутички і охолоджував вогонь адреналіну, що тек у її жилах. Її контакт затримувався, сигнал запізнювався. Кожна секунда здавалася вічністю.
Вона змінила позу, скануючи тіні, її мокра блуза прилипала, але це було їй байдуже. Буря тепер була її союзником, приховуючи її присутність, поки ворог наближався. Вона довіряла рідко, але сьогодні мала ризикнути. Її порятунок залежав від чоловіка, якого вона ніколи не зустрічала, і машини без позначок, яка могла так і не з’явитися.
Емма не боялася дощу. Він очищав. Але цієї ночі він здавався важчим, ніби ніс на собі вагу її рішень і життів, які вона забрала. Якщо вона виживе, це буде не через удачу, а через те, що вона гостріша, швидша і рішучіша за тих, хто її переслідує.
Звук шин, що розбризкували калюжі, привернув її увагу. Машина повернула за ріг, її фари прорізали темряву. Вона не рухалася, не кліпала. Цієї ночі дощ був не просто декорацією — це була межа між нею і безоднею.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI