Hello everyone. Finally, I have a real day off. The previous weeks were extremely busy with work at school and at home. I dedicate this day to my son. We walk through the streets of the city in anticipation of snowfall. But the snow still does not start. The city freezes. People wear dark outerwear. Apparently, dark clothing gives them a sense of warmth and protection.
A beautiful Christmas tree stands in the very center of the city. We all want to live our usual lives. But every day we rejoice in another day lived. It is scary for me to realize that many things that were previously unacceptable to me are becoming habits. I struggle with my fears. I overcome many internal reservations. Sometimes I am too restrained in expressing my feelings or I overload myself with various things.
Walking through the streets of the city, I sum up my previous achievements, I see some progress and development in my professional activities. And it is creativity that saves me from falling into depression.
At some point I think about what will be left behind us. All human achievements, all acquisitions, studies and successes will fade into oblivion. The tenement houses, sculptures, some works of art will remain standing. They will be preserved if martial law and missile attacks stop.
Spacious boulevards were built during the Austro-Hungarian Empire. At that time, Lviv flourished. Walking through the city, I want to dream, I want to plan my 2025th year, I want to remember the good moments of the past year, I can still feel small islands of stability and love for myself. For myself, I am the most valuable person in the world and no one can take care of me better than myself. I deserve moments of peace and dialogue with myself. But the best words come while writing posts. Thank you all for your attention, I wish you a good look at the photos of the old houses of my beloved city of Lviv.
This is my entry for the #monomad challenge.
Привіт усім. Нарешті в мене видався справжній вихідний. Попередні тижні в мене були надзвичайно насиченими роботою в школі і вдома. Цей день я приділяю своєму синові. Ми гуляємо вулицями міста в очікуванні опадів снігу. Але сніг все не починається. Місто завмирає. Люди одягаються в темний верхній одяг. Мабуть темний одяг додає їм терла і відчуття захищеності.
В самому центрі міста височіє красуня ялинка. Усім нам хочеться жити своїм звичайним життям. Але ми щодня радіємо ще одному прожитому дню. Страшно мені усвідомлювати, що багато неприйнятних для мене раніше речей стають звичкою. Я борюся зі своїми страхами. Я долаю багато внутрішніх застережень. Іноді я надто стримуюся у виявленні своїх почуттів або я надмірно нагружаю себе різноманітними справами.
Йдучи вулицями міста я пізсумовую свої попередні досягнення, я бачу певний прогрес і розвиток у своїй професійній діяльності. І саме творчість рятує мене від впадання в депресію.
В якийсь момент я думаю про те, що залишиться після нас. Усі людські досягнення, усі надбання, навчання і успіхи відійдуть у небуття. Залишаться стояти кам'яниці, скульптури, деякі витвори мистецтва. Вони збережуться, якщо зупиниться військовий стан і напади ракет.
Міські булівлі побудовані за Автро-Угорської імперії. В цей час Львів процвітав. Йдучи містом мені хочеться мріяти, мені хочеться планувати свій 2025-й рік, мені хочеться згадувати хороші моменти минаючого року, я можу відчувати поки що невеличкі острівці стабільності і любові до себе. Для себе я найцінніша людина на світі і ніхто не зможе про мене піклуватися краще ніж я сама. Я заслуговую на моменти спокою і діалогу з собою. Але найкращі слова приходять під час написання дописів. Дякую всім за увагу, бадаю гарного пепегляду фотографій старовинних будинків мого улюбленого міста Львів.
