Привіт усім!
Отже, після поезій Сосюри я познайомлю вас із дивовижною особистістю, жінкою, яку надихнула писати вірші її закоханість у Сосюру. Отакої! Це ще одна перлина, на яку я натрапила чисто випадково.
фото Pixabay
Раїса Троянкер.
Її ім'я зараз майже нікому не відоме, а між тим її вірші про кохання нестримні, щирі і відверті. Їх називали еротичними і навіть порнографічними. Чоловіки називали її феноменом, діамантом, епатажною, фатальною жінкою з темпераментом, сильним як вогонь. Вони обожнювали її, а вона обирала їх сама, і розлучалась із ними сама. Юрій Смолич писав, що
була Рая віртуозом розпусти і еротичність її була феноменальна: її фізичне бажання, здавалось просто сочилось з її маленької істоти, відчувалось, як майже фізично відчутна еманація, немов повітря довкола неї на кілька метрів було насичене випромінюванням її тіла – і, коли ти наближався до неї, переступав цю межу, то потрапляв немовби в сферу діяння якихось токів, що паморочили тобі голову, колотили твоє серце і тамували тобі дихання єдиним – бажанням тіла цієї маленької, мініатюрної розпусниці.
Вона підписувалась як "Рай-Я" і називала себе маленькою поетесою. Біографія її просто дивовижна. Раїса Львівна Троянкер народилася в Умані 30 жовтня 1909 року в традиційній єврейській родині. В дитинстві вона вивчала тору і псалми. Але дівчинка з золотистим кучерявим волоссям не була схожа на єврейку. Батьки одягали їй на голову хустинку і відправляли в російську школу. Українську мову вона вивчила серед людей рідного міста, і свої вірші також писала українською! Першій вірш надрукували в газеті "Робітничо-селянська правда", коли їй було 16 рок
Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…
Ти так молив – сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, –
його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив –
соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…
Вперше Рая закохалася в 13 років у італійця, приборкувача тигрів з мандрівного цирку. І втекла разом з ним! Вони разом виступали на арені, і вона безстрашно клала свою милу голівку в пащу тигра. Одного разу тигр поранив її, залишивши шрами на обличчі. Італієць бив кнутом не лише тигра, то ж через півтора року Рая не витримала ревнощів і насильства Леоніда Джордані і втекла.
Легенда чи ні, але пишуть, що в Сосюру Рая закохалась під час його гастролей в Умані, і поїхала за ним до Харкова. Інші дослідники кажуть, що Рая просто переїхала до Харкова разом із чоловіком Онопрієм Турганом. Він був письменником і журналістом, мав багато друзів. Від нього Раїса народила дочку, але шлюб їхній був недовгим. Чоловік був шокований розлученням, не хотів віддавати дочку, сподівався, що вона повернеться. Але Раїса не повернулася. Вона вийшла заміж на І. Садоф’єв, знаного на той час російського "пролетарського поета". Він був завжди елегантно вбраний, облитий дорогими парфумами, улесливий і самовпевнений. Закохався в Раю до нестями, покинув дружину і дорослих дітей, приїхав у Харків і одружився з Раєю, хоч і був на 20 років за неї старший. Вони переїхали в Ленінград в його шикарні апартаменти. Але і тут подружнє життя не склалось. Садоф’єв був владним диктатором і страшенно ревнував дружину. А вона була весела, безтурботна і добродушна... Коли вони нарешті розлучились, Раїса переїхала жити до Мурманська. Це врятувало її від репресій, які лютували в Україні в 30-ті роки, а от батькові її доньки Тургану не пощастило - його розстріляли як ворога народу.
У Мурманську Рая жила аж до смерті, і остання збірка її віршів вийшла вже російською мовою.
💖💔
Що співаєш, жовта мандоліно,
І хвилюєш споминами кров?
Я тепер вже другого дружина,
Ти своє кохання поборов.
Осінь, осінь в жовтому убранні
І гарячі губи, як в огні. –
Ця любов для мене не остання,
Ще акорд фіналу не бринить.
Що ж ридаєш, жовта мандоліно?..
(Ой, на північ, в сірий Ленінград!)
Одридай же, споминів хвилино.
Замовчи, ридати не пора!
Я тепер вже другого дружина,
І у мене скоро буде син…
Та чого ж я все думками лину
У минулі, у далекі сни?
Десь маленька в затишку кімната,
На столі Бухарін спочива…
Хочу спомин знищить, розірвати,
Та безсило в’яне голова…
Я не буду більше цілувати
Твоє сміле, радісне чоло.
Я дружина. Скоро буду мати, –
І старе снігами замело.