"Два дзвіночка по телефону, як зазвичай з натяками та недомовками, і вже машина, запламований фарбою та Донбаською грязюкою лендровер, нишпорить путівцями, минаючи блокпост та засипані снігом по верхівки хат, села. Іноді здається, що ми завжди тепер при спілкуванні будемо остерігатись, заміняючи назви, уникаючи топонімів та координат, приховуючи час та кількість. І що характерно, будемо розуміти одне одного... І оце "плюс" наприкінці. Як же воно буде бісити цивільних..."
"Ввечері мати дивилася новини. Донбас: чергові обстріли, загиблі і відразу за цим - Київ: пісення фестивалі, гумор, тарифи, злочини... І далі по колу: серіал, гумор, конкурс, новини... Жуйка для мозку. Але ж дев'яносто відсотків людей так живе. Він був вдячний матері за те, що нічого не питала. Він намагався прожити ці кілька днів, як звик раніше, але виявилося, що він переріс це життя, як старі джинси."
"Між тим, сержант продовжив огляд. Особисті речі та ящик водія з ключами повз увагу не пройшли, проте й дивився не прискіпливо, хоч і швидко. Я вже заспокоїлася, Тетяна теж - подумаєш, перевірка.
- А тут що? Єрьомін вказував на кілька картонних коробок та пакунків, перемотаних скотчем, що лишилися не оглянутими.
- Так це ж хлопці додому посилки передали, - Тетяна дивиться на інспектора і не розуміє, чому в нього змінюється вираз обличчя".
"Час ультиматуму спливав. Здавалося, ті кілька слів, які полковник промовив голові села, розчинилися, не викликали жодної реакції. І от, за кілька хвилин час, що військові дали на роздуми, спливав. Упевненості в тому, що все спрацює, як заплановано, ніхто не відчував, але альтернативою була повна зачистка села, пошуки полонених та зброї, суцільна перевірка місцевих селян, дякувати контррозвідникам, списки з особистими даними останніх уже були в штабі. Стрілка годинника здійснила свій черговий рух. Телефон мовчав. Спостерігачі теж..."
"Але навіщось я знімаю з планшета координати декількох точок та занотовую. Я не знаю навіщо. Можливо, вони так і зітруться в моєму записнику, але, судячи з усього, ця війна надовго, і, можливо, я ще зустріну людей, сміливіших, упевненіших, кращих за мене. І я вже знаю, що тоді робитиму..."
Сьогодні я поділилася з вами уривками з книги Андрія Кириченка "Мисливці за градами". Зараз він член Національної спілки письменників, але з бойовим досвідом АТО в складі 95-ї бригади імені Чорних Запорожців.
Це збірка невеликих оповідань, які дуже легко читаються. Різних на змістом, настроєм, ідоні з несподіваною розв'язкою. Книга написана до повномасштабки, але вже після початку війни, яку ми тоді в більшості не вважали війною. Вона мені дуже сподобалася. Я читала і думала - а що б я відчувала, читаючи це до 2022?.. Зрештою, з цієї книги почалося моє прийняття в повній мірі того, що зараз у нас відбувається.
Сподіваюсь, вона вам сподобається. Приємного читання! 🙂
Фото із репортажу Суспільного з Тернополя.