Кажуть, у самому серці Нордейльського лісу, серед древніх дерев і туманних галявин, живе істота, що здавна наганяє страх і водночас викликає співчуття у мандрівників. Це Зміїна Пані, напівжінка-напівзмія, що іноді з’являється на королівському тракті. Її верхня частина – це прекрасна жінка із шовковим чорним волоссям, ясними зеленими очима та голосом, що нагадує спів весняного струмка. Але нижче її стану розгортається тіло змії, вкрите сяючою лускою, яка переливається в місячному світлі.
Кажуть, вона була колись простою дівчиною на ім’я Еліана, донькою лісового мисливця. Її краса була легендарною, і не один юнак намагався здобути її серце. Але сама Еліана була закохана в мандрівного барда, який одного разу зупинився у їхньому селі. Вони кохали одне одного, але доля зіграла з ними жорстокий жарт. Бард не зміг залишитися, адже мав виконати клятву, дану королю. Обіцявши повернутися, він зник у далекій війні.
Еліана чекала довго. Її серце рвалося від болю, але вона вірила в обіцянку. Проте згодом стало відомо, що бард загинув. У відчаї дівчина звернулася до старої відьми, що жила на краю лісу, просячи повернути коханого або хоча б забрати її страждання. Відьма, здавалося, погодилася, але попередила: за таку магію треба платити високу ціну. Втративши надію, Еліана прийняла будь-які умови. Проте чари пішли не так, як вона сподівалася. Її тіло було змінене: людська частина поєдналася з тілом змії, а душу охопило прокляття безсмертя. Відтоді вона була приречена блукати лісом, не знаходячи спокою.
Еліана не нападає на мандрівників. Навпаки, іноді вона з’являється перед тими, хто втратив шлях або опинився на межі смерті в густих нетрях лісу. Вона мовчки вказує правильний напрям або приносить цілющі трави, зникаючи перш ніж її встигнуть подякувати. Дехто каже, що її спів можна почути ночами – сумний, але сповнений надії.
Люди вірять, що її душа досі чекає на свого коханого, і що лише той, хто здатний принести їй щире кохання, може зняти прокляття. Та поки таких не знайшлося, і Нордейльський ліс продовжує ховати в собі цю трагічну постать. Мандрівники, які її зустрічають, називають її не інакше як "Леді з Серпанку", бо вона з’являється завжди там, де туман стелиться по землі, а в повітрі чутно шепіт вітру, ніби стародавня пісня про вічну тугу.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI