Клер не пам’ятала, коли це почалося. Можливо, у дитинстві, коли вона випадково моргнула — і раптом опинилася серед дам у кринолінах, які пили чай і розмовляли про нового принца-консорта. Або ж тоді, коли, крокуючи вулицею, побачила, як з-під її ніг проростають троянди, а повітря навколо наповнюється зірочками, що танцюють у повітрі, ніби хто розсипав жменю зоряного пилу.
Спершу вона думала, що божеволіє. Але потім зрозуміла: це не вона втрачає розум — це час втрачає стабільність. Вона переміщувалася, іноді навіть не помічаючи цього, і що найдивніше — в кожній епосі вона здавалася своєю. У середньовіччі вона носила важкі оксамитові сукні та вміла вправно вишивати герби. В епоху бароко її шпильки з перлинами викликали захоплення навіть у придворних модниць. У XX столітті вона носила строгі костюми і працювала в газеті, ніхто й не підозрював, що вона — привид з майбутнього.
Її обличчя, хоч і завжди залишалося тим самим, якось вміло підлаштовуватися під нову епоху. Вона ставала рум’янішою у Відродженні, блідішою в часи вікторіанської доби, а в божевільні 1920-х її риси набували певної богемної вишуканості. Здавалося, що вона просто ідеально вживалася в час, у який потрапляла, хоча, за всіма законами фізики, це було неможливо.
Одного разу вона опинилася у майбутньому — там, де не було міст, а люди пересувалися на величезних світляних сферах. Вона мала б почуватися чужою, але коли вона зробила перший крок, під її ногами розквітли невідомі їй квіти, а навколо засвітилися тисячі зірочок. Місцеві не дивувалися — вони лише посміхалися, бо, здається, чекали на неї.
— Ви знову повернулися, — сказав хтось.
— Знову? — здивувалася Клер, але потім усміхнулася. Мабуть, це означало, що її подорож ще не закінчилася.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI