Вона називала себе Німфою, хоча в цьому металевому місті вже давно не було лісів. Її світ складався з неонових вивісок, бетонних руїн і сталевих мостів, що перепліталися у хаотичну павутину. Мегаполіс без сонця, де хмари здавна були замінені димом, а замість дерев росли антени.
Німфа жила на вулицях, серед таких самих загублених душ, як і вона. Вона не мала минулого — принаймні, такого, яке б пам’ятала. Її тіло було частково модифіковане: очі, що світилися фіолетовим відблиском, штучні вени з рідким металом під шкірою, підсилені пальці, здатні зламати замок будь-якої системи. Вона не купувала ці вдосконалення — їх подарувала їй вулиця.
Вночі, коли місто оживало неоном, Німфа блукала його нетрями. Вона розуміла, що це місце має пам’ять. Воно шепотіло через голографічні тіні, залишки забутих реклам, через підземні канали, де ховалася мертва інформація.
Її волосся — хаотичне сплетіння неонових пасом — спадало на плечі, коли вона проходила повз стіну, вкриту старими графіті. Колись це були повідомлення людей, які вірили в свободу. Тепер вони перетворилися на зашифровані коди, залишені для таких, як вона.
"Світ зламаний. Не бійся стати його частиною."
Німфа усміхнулася — вона і була частиною цього зламаного світу.
У місті правила Корпорація. Вона контролювала кожен шматок даних, кожен імплант, кожен рух. Для них таких, як Німфа, не існувало. Вони були цифровими примарами, відмовниками від системи. Але вона знала, що вони помилялися.
Її головна мета — знайти сервери Корпорації та звільнити дані, що зберігалися в їхніх глибинах. Вона чула легенди про те, що у найглибших архівах міста ще залишилися сліди природного світу — фотографії лісів, річок, справжнього неба. Чи були вони реальні?
Одного разу вона натрапила на голос. Не цифровий, а справжній — записаний кимось, хто вірив у світ за межами цього техно-кошмару.
"Ти — не програма. Ти — життя."
Вона стиснула кулаки. Ніщо не зупинить її тепер.
Ніхто не знав, чи вдалося Німфі досягти мети. Хтось каже, що вона зникла у мережі, перетворившись на код, що мандрує мегаполісом. Інші вірять, що вона віднайшла вихід, що за межами цього пекла ще є світло.
Але легенда про Німфу бетонних джунглів жила. Її обличчя малювали на стінах у вигляді графіті, її ім’я шепотіли в підземних чатах.
І якщо одного дня, серед зламаного бетону й неонових вивісок, ти побачиш бунтарку з заплутаним неоновим волоссям і світлом в очах — знай, вона повернулася.
