Ліс тремтів від дихання вітру, а сонячні промені, пробиваючись крізь густе листя, танцювали золотими відблисками на траві. Серед цієї зеленої симфонії стояла Віридія – німфа Смарагдових Очей. Її погляд мерехтів, немов віддзеркалення смарагдів у чистому джерелі, і в кожному русі відчувалася легкість самої природи.
Вона була хранителькою рівноваги. Кожна рослина, кожна гілка, кожен струмок у лісі знали її ім’я. Віридія стежила, щоб коріння дерев не розросталося надто агресивно, щоб джерела не пересихали, а вітер не ламав молоді паростки. Вона не правила лісом – вона була його частиною, його диханням і серцем.
Щоночі, коли місяць піднімався над кронами, Віридія танцювала босоніж по м’якому моху, закликаючи життя оновлюватися. Її руки торкалися засохлих квітів, і вони знову розпускалися, її слова змушували ріки нести чисті води.
Люди рідко бачили її, адже вона була ефемерною, як подих вітру. Але якщо хтось загубиться в лісі, якщо чиясь душа розгубиться у світі суєти, Віридія з’являється серед дерев – не для того, щоб вказати шлях, а щоб нагадати: все у світі пов’язане, і навіть найменший листочок має свою роль.
Тому вона залишається, охороняючи стародавню гармонію природи, доки світ не навчиться слухати шепіт вітру так, як слухає його вона.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI