Темна кімната огорнула її тишею. Лише слабке світло з вікна пробивалося крізь шибку, малюючи на стінах примарні тіні. Вона стояла посеред цього напівтемного простору – тонка, ніби витесана з мармуру фігура, одягнена у чорний гольф, що ідеально підкреслював її тендітність. Зелені джинси зливалися з сутінками, але очі… Її великі, карі очі палали у пітьмі, наповнені водночас страхом і надією.
Вона благально дивилася вгору, мовби шукаючи відповідь там, де люди зазвичай шукають розради. У цьому погляді було все – тривога, сподівання, беззвучне прохання, яке ніколи не стане словами. Вона не молилася, бо давно розчарувалася у словах. Але її душа благала.
Можливо, вона чекала на дзвінок, що міг змінити все. Можливо, хтось дорогий її серцю зараз перебував у небезпеці, і вона відчувала цю загрозу на рівні інтуїції. А може, вона просто втомилася – від боротьби, від болю, від невизначеності.
Темрява навколо ніби тиснула, намагалася забрати останній ковток віри. Але вона не відводила погляду. Вона стояла, не зрушивши з місця, напружено, до тремтіння в пальцях. У ній ще жевріло полум’я – слабке, але живе.
І хто знає… Можливо, саме зараз хтось, відчувши її безмовне благання, нарешті прийде.
