Вона — безіменний дух, народжений зі сліз і вогню, колективний образ тисяч українок, що втратили своїх коханих на війні. Її обличчя змінюється, як вітер, але в кожному з них палає однаковий біль і однакова незламна рішучість. Вона одягнена у довгу лляну сукню, яка танцює разом із полум’ям, що її огортає. Цей вогонь не спалює, але живить її, як гнів живить серце, розбите втратою.
Вона не має імені, бо єднає всіх — кожну жінку, що чекає на повернення, яке ніколи не станеться; кожну, хто поховав коханого, зламавшись, але не скорившись. Її сльози стали ріками, її крик — бурею, а її біль — незламною силою, що перетворює горе на помсту.
Вона з’являється там, де земля просякнута кров’ю, де тиша говорить голосніше за слова. Її кроки легкі, але їх чути, як грім. Вона несе із собою вогонь — вогонь справедливості, який змиває зло, як дощ змиває пил із землі. Її присутність неможливо ігнорувати, бо вона — це спогад про втрати і нагадування про силу любові, яка стає нескінченним джерелом боротьби.
Вона не вбиває — вона карає. Вона не руйнує — вона очищує. Вона — це вся Україна, її дух, її мати, її донька. Вона несе меседж світу: навіть найглибша втрата не здатна зламати тих, у кого серце горить за правду.
