Ліс затамував подих, коли вона з’явилася з тіні, постать її — втілення витонченості, загорнута в розкішну сукню, що мерехтіла під сріблястим світлом місяця. Тканина, м’яка, мов шепіт, і сяюча, мов зоряне небо, обтікала її фігуру, плавно коливаючись у такт кожному кроку. Каптур, облямований найніжнішим хутром, обрамляв її обличчя — спокійне, красиве й сповнене тихої сили. Її очі, гострі й проникливі, здавалися такими ж давніми, як і сама земля, і в них жевріли таємниці незвіданого.
Поруч із нею ступав вовк, його шерсть — поєднання місячного срібла й тіні ночі. Очі звіра, яскраві, мов розплавлене золото, уважно оглядали галявину, наповнюючи простір невидимою загрозою. Разом вони були єдиним цілим, нерозривною силою витонченості та дикої міці.
Жінка зупинилася, легко торкнувшись голови вовка. Той завмер, зосередивши погляд на невидимих небезпеках у темряві. Тут, у серці лісу, вони були королевою й вартовим — присутністю, що викликала водночас і благоговіння, і страх.
Села поблизу наповнювали легенди про неї. Говорили, що вона — захисниця рівноваги, володарка магії, пов’язаної з землею. Вона ходила між світом смертних і диким, а її вовк був символом відданості й невгамовної сили. Хтось казав, що вона може приручити бурю одним словом, а хтось стверджував, що її дотик здатен як зцілювати, так і руйнувати.
Цієї ночі вона йшла далі у глибини лісу, з наміром, викарбуваним у кожному кроці. Ті, хто наважувався зустрітися з нею, знали, що краще не ставати їй на заваді, адже вона була одночасно і захисницею, і карою. Жінка й вовк зникли у темряві, охороняючи ліс ліс у вічній варті.