Командорка Єлена Вега стояла на краю вічності, її сріблястий скафандр сяяв під світлом тисячі зірок. Візор її шолома відображав безкрайній простір космосу, де Земля здавалася тендітною блакитною перлиною. Позаду неї велично височіла ракета Зоряна Стріла, символ безмежної людської амбіції.
Єлена завжди була мрійницею, дитиною, яка бачила в нічному небі більше, ніж зірки. Коли інші спостерігали за сузір'ями, вона бачила шляхи, історії та пригоди, що чекали на свій час. Її подорож до зірок була не лише про дослідження, а й про відкриття – Всесвіту і самої себе.
Вона налаштувала свій шолом, і зв'язок із центром керування потріскував:
– Командорко Вега, системи зелені. Ви готові до стрибка? – голос диспетчера звучав із нотками хвилювання й тривоги.
– Готова, як ніколи, – відповіла Єлена, її голос був спокійним, хоч серце билося швидше. Перед нею розстилалася незвідана частина космосу, відома як Андромедський Рифт – регіон, якого ще не торкалися людські руки. Її місія полягала в тому, щоб розкрити його секрети, розширити межі знань.
Єлена на мить озирнулася на Зоряну Стрілу, її губи, яскраво-червоні, склали легку усмішку. Ракета була шедевром ретрофутуризму – елегантна, смілива, цілком людська. Вона була більше, ніж транспорт – вона була обіцянкою, що людство завжди буде прагнути до зірок, незважаючи на перешкоди.
Зробивши крок до корабля, вона прошепотіла:
– За Землю. За мрійників.
Двигуни ревіли, наповнюючи вакуум космосу вібрацією, що пронизувала її до кісток. Зірки зовні ніби сяяли яскравіше, підбадьорюючи її.
Коли розпочався зворотний відлік, Єлена відчула хвилю емоцій. Вона вже була не просто астронавткою чи командоркою. Вона стала піонеркою, хранителькою людської нескінченної цікавості. Зірки не були її кінцевою метою – вони були її долею.
З останнім потужним сплеском енергії Зоряна Стріла прорвала завісу невідомого. У цю мить Єлена Вега стала більше, ніж ім'я. Вона стала легендою, символом надії для всіх, хто наважується мріяти за межами зірок.
