Вона сидить у напівтемряві, зігріта лише м’яким золотавим світлом, що ледь торкається її порцелянової шкіри. На обличчі – тінь суму, що ховається у легких веснянках і спокійному, відстороненому погляді. Її медово-золотисте волосся спадає м’якими хвилями, ніби охоплюючи її втомлені думки. У тендітних пальцях вона тримає кремову троянду – колись розкішну й ароматну, а тепер зів’ялу, її пелюстки повільно опадають, як спогади, що розчиняються у тиші.
Ця троянда – відбиток минулого кохання, що більше не зігріває, а лише залишає по собі гіркуватий післясмак. Вона пам’ятає його голос, що колись звучав, мов музика, пам’ятає тепло його долонь, що колись обіймали її плечі. Але все це – ніби відгомін далекої пісні, що розчиняється у повітрі.
Її погляд опущений, ніби вона боїться подивитися вперед, боїться побачити пустоту, що залишилася після нього. Проте вона не плаче. Її меланхолія – це не відчай, а ніжна смуток, примирення з тим, що троянди не цвітуть вічно.
Фон навколо неї – приглушені відтінки мохово-зеленого та вицвілих блакитних тонів. Це не темрява, але й не світло. Це спогади, що огортають її, ніби легка вуаль. Її постать, ледь центрована у просторі, випромінює ніжність і самотність водночас.
Чи пройде цей сум? Чи знайде вона в собі сили розтиснути пальці і дозволити троянді впасти? Можливо, вона ще не готова. Але колись, як і все в цьому житті, її печаль розчиниться, і на зміну їй прийде щось нове – нова весна, нова квітка, нова історія.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI