Today the same question arises again as more than two months ago... I remember the first days of the war. Confusion, endless thoughts about evacuation and how to transport parents and five cats to the village. But at the same time everything is different now. The war hardened and strengthened us all. It is completely inappropriate to whine...
In fact, thanks to all these events, I finally fell in love with Lviv and began to appreciate everything I have. I found my favourite places in my nice district. And finally, I don't blame myself for not wanting to go to the center and hang out in cafes or take pictures of architecture... This time I'm going to the village with the feeling that I could continue to live here, in my city, among this greenery. How beautiful it is now, I just do not recognize my city!
I remember photos of destroyed cities and once again thank the universe for invisible protection.
Сьогодні знову постає те ж питання, що і більш як два місяці тому... Перші дні війни. Розгубленість, безкінечні думки про евакуацію і те, як перевезти батьків та котів (5 штук у село). Але водночас зараз все по-іншому. Війна нас усіх загартувала і зміцнила. Скиглити зовсім недоречно... Треба просто сідати за кермо і їхати. Тим паче, що пасажирів трошки менше:)
Насправді завдяки цим всім подіям я нарешті полюбила Львів і почала цінувати все, що маю. Я знайшла свої місця у своєму дивовижному районі. І врешті не звинувачую себе, що не хочу їхати в центр і тусити в кафешках чи фоткати архітектуру... Мені набридло себе контролювати і постійно будувати якісь плани, не виконувати їх і знову себе винити. Я на цей раз їду в село з відчуттям, що могла би далі жити тут, у моєму місті, серед цієї зелені. Як же гарно зараз навколо, я просто не впізнаю моє місто! Я згадую фото знищених міст і вкотре дякую Всесвіту за невидимий захист.
I loosened control of my life. Now we can only plan for a day or a week and without much confidence. Now it's not a shame if you don't know your future. Just do simple steps. Our moving coincided with Victory Day, when our enemies are likely to do something bad. Their orcish way of celebrating is to launch a few more rockets or fire at a few more villages... Many Lviv residents have left the city these days.
Of course I'm worried, because I don't know how to behave if an air alarm catches me behind the wheel in the field.
And I urge all Lviv residents and migrants do not walk the streets during the alarm!
Я послабила контроль над своїм життям, адже ми можемо планувати тепер лише на день чи на тиждень і то без особливої впевненості. Тепер не соромно, якщо не знаєш свого майбутнього. Лише прості кроки. Зараз мрію відвезти себе і волохатих в село.Наша подорож якраз співпала із днем Перемоги, коли ймовірно наші вороги робитимуть щось погане. Їхній орківський спосіб святкування — це пустити ще кілька ракет або обстріляти ще кілька сіл із Градів... Чимало львів'ян виїхало у ці дні за місто.
Я звісно хвилююсь, адже не знаю, як себе вести, якщо повітряна тривога застане мене за кермом у полі. І закликаю всіх львів'ян і переселенців у західні області, не ходіть по вулицях під час тривоги!!! Сьогодні вкотре бачу картинку: люди спокійно сидять на лавках та розмовляють, поки виє сирена. Не робіть цього.
Let's pray that these days will be as peaceful as possible. May our heavenly patrons protect our soldiers, may a miracle happen and may our other troops come to Azov's aid. We pray that Russia will fall apart and that there will be a just punishment for the murderers of innocent people.
Молімося, щоб ці дні пройшли якомога більш мирно. Щоб наших воїнів берегли їхні небесні покровителі, щоб сталось чудо і на підмогу Азову прийшли інші наші війська. Молімося, щоб росія розпалась на шматки і про справедливе покарання для вбивць невинних людей.
Дякую вам за читання!
