Весь тиждень думки і розмови тільки про одне - наскільки жорстокі діяння російського карлика-диктатора. Робота не робиться, продуктивність на нулі, ловлю себе на думці, що знову меланхолійний період покрив апатією і смутком.
All week thoughts and conversations about only one thing - how cruel the actions of the Russian dwarf-dictator are. The work is not done, the productivity is at zero, I catch myself thinking that once again the melancholic period is covered with apathy and sadness.
Чекання "кращого завтра" перетворилось в беззмістовний плин за течією. Якось важче стає, надія зникає. Перебування в бомбосховищі, така наче щоденна буденність. Навколо колеги і їхнє дружнє плече просто не дає тобі зомліти від хвилювання, коли читаєш повідомлення про звуки вибухів неподалік...
Waiting for a "better tomorrow" has turned into a meaningless drift. Somehow it gets harder, hope disappears. Being in a bomb shelter is like everyday life. Around colleagues and their friendly shoulder simply does not let you grind from disturbing thoughts when you read reports about the sounds of explosions nearby...
Родина в іншому кінці міста, просто між двох стін, в той час коли ти в бомбосховищі... Єдине що в думках, бігти до своїх ....пульсує все тіло, навколо друзі,заспокоюють, переконують в безглуздосі рішень кудись іти, лишаюсь ,чекаю......5годин і відбій - усі живі, на жаль - не в усій Україні...
The family is at the other end of the city, just between two walls, at the time when you are in the bomb shelter... The only thing in your mind is to run to your own .... my whole body is pulsating, friends are around me, reassuring, convincing me of the absurdity of decisions to go somewhere, I stay ,waiting... 5 hours and the siren stops - everyone is alive, but unfortunately - not in all of Ukraine...
