-- Не йди, - шепотів туман... Чи може це вітер і опале листя? Але вітер раптово ущух ще вчора.
Краплі туману осідали на одязі, на волоссі. Він огортав вологим теплом. Хотілося сповільнити ходу і десь присісти.
-- Не-по-спі-ша-а-ай, - чулося за спиною.
Здавалось, що туман розчинив і поглинув у собі все, що рухалося. Парк був порожнім, тільки світло ліхтарів пухнасто висіло десь угорі. Ні ворон, ні собак, ні людських тіней. На горизонті майже безшумно, наче привиди, проїздили машини, силкуючись розгорнути білу імлу світлом фар.
Чим довше в нього вдивляєшся, тим важчими стають вологі вії. Туман згущається і підступає з усіх боків.
-- Не йди-и-и, - розмірено чується ззаду. Цей шепіт не кличе, не перестерігає, а наче танцює. Де ти? Хто?
-- Не зупиняйся, бо опинишся на тому боці! - тріпотить в голові тривожний дзвіночок, наче маленька пташка. Я хочу підняти комір і помічаю, що тримаю в лівій руці лист, написаний від руки. Від погляду на нього на мить щось коле у грудях.
Клуби туману танцюють повільний вальс із жовтими кулями ліхтарів, що пливуть угорі. Мокрі гілки виринають і знову розчиняються. Я хочу зім'яти і викинути вогкий від мряки листок, шукаю очима урну для сміття.
-- Не-по-спі-шша-а-а-ай..., - накочується м"якими хвилями з усіх боків. Цей м"який приглушений шепіт зливається із шумом шин по асфальту, ліхтарі і світло фар поступово перемішуються з клубами туману, а потім все темніє, гасне і зникає.
Я відкриваю очі і бачу вгорі білу стелю. Навколо трохи обшарпані бліді стіни. Маленьке віконце, за яким сіріє зимовий день. А унизу... там на ліжку під простирадром хтось лежить. З-під простирадла видно лише мокрі черевики і ліву руку, яка стискає зіжмаканий папір.
