Одного дня маленька біла хмарка пливла по небу, коли раптом внизу, серед похмурих зимових кольорів побачила, як щось виблискувало на сонці, як велика коштовність. Це було щось дуже схоже на неї саму.
Може це моя рідна душа! - подумала хмарка. Вона зачепилась за верхівку високої тополі, щоб вітер не поніс її далі, і крикнула:
Привіт! Хто ти?
Привіт! Я маленьке озеро, а ти хто? - почулося у відповідь.
Я Хмаринка. Рада знайомству!
Хмаринка і справді була рада знайомству. Вони бачилися мало не щодня. А ще їй не терпілося дізнатися секрет, як і собі стати такою ошатною блискучою красунею.
- В чому секрет такої дивовижної зовнішності? - спитала хмарка.
- Немає ніякого секрету. Це матінка природа створила мене, і кожної зими моя поверхня вкривається льодом, який блищить на сонці. Я зовсім не можу рухатись під цим шаром льоду, тоді як ти вільно літаєш у небі!
Хмарка не повірила маленькому озеру і ображено полетіла далі по небу, намагаючись стерти з пам'яті цю сліпучо-білу пляму серед сірого каміння та коричнево-чорних відтінків лісу та голої землі.
Невдовзі настала весна. На берегах озера зацвіли перші квіти, а земля ожила яскраво-соковитими зеленими барвами.
Якось хмарка знову пропливала над озером.
- Привіт, Хмаринко! Як ся маєш? - радісно крикнуло озеро знизу.
- Привіт! Це що, ти? - здивувалася хмарка. - Ти дуже змінилося.
- Так, тепер ти можеш побачити в мені своє відображення. Ми з тобою дуже схожі, - усміхнулося озеро.
І справді, відображення хмарки в оточенні інших великих і маленьких хмаринок, що відбивались у тихій, як дзеркало, воді озера створювало чарівну картину, обрамлену живими квітами. Люди внизу милувалися і захоплено знімали цей пейзаж. Хмаринка була дуже щаслива.
Але цього було замало, адже вона варта більшого! Хіба вона не краща за це озеро внизу? Під час своїх навколосвітніх подорожів вона бачила безліч прекрасних міст, гірських хребтів, красивих річок і озер. Вона бачила кілька морів і навіть познайомилась із самим могутнім Океаном. Вона може так багато розповісти! Хіба люди внизу цього не розуміють? Чому вони продовжують приходити на береги цього озера і захоплено милуватись ним?
Від цих щоденних думок хмарка ставала дедалі похмурішою. Через те, що її друзі хмари оминало маленьке озеро, вода в ньому випаровувалась, і воно щодня ставало все меншим, і меншим...
Але думки про озеро не давали хмарці спокою. Коли одного літнього дня хмарка нарешті знову зустрілась із озером, вона була майже чорна від злості.
- Подивись, яка я велика і могутня, а ти стало зовсім жалюгідним. Я можу знищити тебе, якщо захочу!
- Навіщо? - здивовано спитало озеро. - Хіба ми не друзі? Хіба ми такі різні? За що ти мене так не любиш?
- Ми дуже різні, і ми не друзі! - крикнула велика темна хмара.
Наступної миті прогремів оглушливий удар грому і яскрава блискавка полетіла із хмари просто в озеро. Маленьке озеро зіщулилось, його поверхня вкрилась брижами від страху.
Але більше нічого не сталось. Озеро нікуди не зникло.
Від безсилої люті хмарка розплакалась. Вона плакала і плакала, аж поки зовсім не розтанула в небі.
Кінець.