Чарівниця у червоному стояла перед величним дубом, її пронизливий погляд був сповнений якогось давнього задуму. Вітер злегка ворушив її довге волосся, а шовкові шати розливалися хвилями багряного кольору, контрастуючи з темною, зморшкуватою корою дерева. Вона торкнулася стовбура тонкими блідими пальцями, і на мить їй здалося, що дерево відповіло – легким дрижанням, немов диханням сплячого велета.
Це був її дім. Не котедж, що стояв неподалік, а саме дуб. Він ріс тут задовго до того, як люди прийшли до цього лісу. Йому було понад тисячу років, а може й більше. Він пам’ятав перших поселенців, які боялися його тіні. Він чув шепіт тих, хто приходив сюди просити долі про милість. І він був свідком моменту, коли Вайріел, відьма у червоному, вплела свою душу у його коріння.
Колись вона була простою дівчиною, донькою травниці, яка жила в цьому самому котеджі. Вона вчилася збирати рослини, лікувати хвороби, розмовляти з вітром. Але її дар був більшим, ніж просто знання трав – вона відчувала саму силу життя. Вона розуміла, як пульсує світ, як дерево росте з крихітного насіння, як час залишає свої сліди на корі.
Та люди боялися того, чого не розуміли. Одного дня вони звинуватили її в нещастях, які спіткали селище, і прийшли з вогнем, аби стерти її з цього світу. Вона втекла до дуба, єдиного, хто знав її справжню суть, і прошепотіла останнє заклинання – заклинання злиття. Вогонь поглинув будинок, але не дістався її. Вона стала частиною дерева, її свідомість злилася з його корінням, її життя розчинилося у його вітах.
З того часу вона з'являлася лише іноді – коли дуб кликав її, коли хтось наважувався торкнутися його таємниці. Вона приходила в червоному вбранні, нагадуючи полум’я, яке колись її зрадило, і чекала. Чекала, коли прийде хтось, хто зможе зрозуміти її історію.
Сьогодні був саме такий день. Чарівниця у червоному стояла перед деревом і відчувала, що скоро настане час сказати свою правду.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI
