Щовесни вона приходила в один і той самий парк, сідала під розлогим деревом та спостерігала, як ніжні рожеві пелюстки опадають, кружляючи у повітрі. Її звали Нацуко, і вона завжди вирізнялася серед натовпу. Біляве волосся, непритаманне японкам, спадало на плечі м’якими хвилями, контрастуючи з глибокою чорнотою її макіяжу. Губи, завжди нафарбовані чорним, підкреслювали її блідість, а очі, обведені темними тінями, здавалися ще більш загадковими.
На її руках та плечах чорнилом розквітали татуювання — дракони, півонії, маски нозукі, хвилі, що зливалися у складний візерунок. Кожен малюнок мав свою історію. Дракон символізував силу, якої їй бракувало в дитинстві. Півонії нагадували про матір, яка казала, що краса — це не лише те, що бачать очі. Маска демонструвала її здатність ховати справжні почуття, а хвилі—непередбачуваність долі, яка розкидала її життя шматками, мов буря в морі.
Сакура мала для неї особливий сенс. Колись давно вона сиділа тут разом із братом. Він обіцяв, що, коли виросте, вони разом подорожуватимуть світом, але доля розпорядилася інакше. Його не стало, а ця обіцянка так і залишилася витаючою між нею та небом, як пелюстки, що повільно опадають з гілок.
Нацуко поверталася сюди кожного року, щоби побачити цвітіння, яке було символом минущості, прекрасного й скороминущого. Вона сиділа мовчки, дивлячись, як вітер піднімає рожеві пелюстки й розносить їх по світу. Вона більше не плакала—тільки злегка посміхалася, торкаючись чорних малюнків на своїх руках. Це була її пам’ять, її шана, її власний спосіб жити далі.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI