На вершині туманної гори, що купалася в холодному місячному сяйві, стояла дивовижно красива жінка. Її хутряна шуба огортала тендітне тіло, а очі, здавалося, поглинали світло зіркового неба. Проте ніч була неспокійною, і сама природа завмерла в очікуванні.
Раптом вітер піднявся, змусивши дерева зашепотіти, ніби попереджаючи про щось неминуче. Жінка підняла обличчя до місяця, і її постать почала змінюватися. Хутряна шуба, здавалося, ожила, зливаючись із її шкірою, перетворюючись на густе, блискуче хутро. Її тендітні руки набули форми сильних лап із гострими кігтями, а губи розкрилися у пронизливому, сумному витті, яке розірвало нічну тишу.
Її довгі, загострені вуха насторожено ловили кожен звук, а очі, тепер яскраво-жовті, горіли потойбічною силою. Стародавні дерева навколо затремтіли, їхні покручені гілки ніби тяглися до місяця, щоб втримати цей момент.
Це була її природа, її прокляття і дар водночас. Кожна повня перетворювала жінку на володарку дикої сутності — вовкулаку, що поєднувала в собі красу і первісну силу. Її крик лунав гірськими хребтами, не лише сповіщаючи про її метаморфозу, а й нагадуючи світу, що дикість і сила природи живуть у кожному з нас.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI