Кожної зоряної ночі вона приходила до старого, правічного дерева, що стояло самотньо серед безкрайніх полів. Його широке, могутнє гілля простягалося до неба, немов намагалося обійняти зорі. Вона сідала під ним, загортаючись у тишу, і дивилася вгору.
Здавалося, що зорі, помітивши її присутність, починали спускатися нижче. Вони мерехтіли між гілками, торкаючись листя сріблястим сяйвом, ніби ставали частиною цього древнього велетня. Світло розливалося по корі, оповивало жінку, і на мить їй здавалося, що весь всесвіт дихає разом із нею.
У ці моменти час переставав існувати. Вона не знала, чи триває це хвилину, чи цілу вічність. Але щоразу, коли вона поверталася, зорі знову сходили на гілля, вітаючи її, наче стару знайому, яка не зрадила своїй традиції.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI