Рудоволоса Аліса, схилена над спокійною гладдю водойми, бачила не лише своє відображення. Це був її Задзеркалля світ, що розкривався на поверхні води, і саме тому ця дзеркальна гладінь ніколи не тонула під її дотиком. Вона могла пройтися по воді, ступити у глибини цього дивного світу, не боячись потонути. На тій стороні її відображення теж посміхалося, підморгувало і навіть крокувало поруч, як тінь, яка мала своє власне життя.
Часом цей світ здавався химерним – на поверхні Задзеркалля дерева росли догори корінням, а зірки світили просто з-під землі, у відбитті яких можна було побачити цілі світи. І для Аліси це все було так само природно, як для когось інша звичайна картина. Адже вона звикла до того, що кордони її реальності часто стираються, розмиваються, дозволяючи проникати в невідоме.
Аліса завжди відчувала, що цей світ Задзеркалля був їй ближчим, ніж будь-який інший. Тут вона могла бачити свої відображення, які змінювалися в кожну мить, граючись з нею у тіні. Вона знала, що у світі, де дерево росте від коріння до неба, де можна не потонути, ходячи по поверхні води, навіть найдивніше стає природним, якщо тільки на це зважитися. Для Аліси цей світ був не тільки чудернацьким, а й рідним — казкою, що існує лише для тих, хто вірить у неї, не ставлячи запитань.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI