У серці зачарованої долини, де місячне сяйво грало на кришталевих водах, жила жінка неземної краси. Її звали Лірія, і смарагдова сукня спадала навколо неї, наче річка, що виблискувала кольорами світанку. Її виразні блакитні очі приховували таємниці, глибші за найстаріший ліс, а довге кучеряве каштанове волосся несло у собі шепіт вітру.
Але Лірія несла на собі прокляття, старе як зорі. Щомісяця, під світлом повного місяця, вона перетворювалася на величного зеленого водяного дракона. Її луска виблискувала, наче коштовності, її крила розправлялися, як древні дуби, а її рик лунав піснею забутих часів. Проте, навіть ширяючи у небесах чи пірнаючи в річки, її серце залишалося людським, сповненим туги за твердою землею під ногами.
Перевтілення було солодко-гірким нагадуванням про її спадок — зв'язок із містичними духами драконів, що оберігали долину. Коли місяць починав спадати, і драконячий образ зникав, Лірія знову ставала жінкою. Але прокляття залишало свій слід: два маленькі, витончені роги дракона, які вигиналися, мов ніжні серпи, на її голові.
Для когось ці роги могли б здатися недоліком, але Лірія носила їх із тихою гордістю. Вони були нагадуванням про її силу, зв’язок із магічним світом і гармонію, яку вона знайшла між своїми двома формами. Діти з сусіднього села обожнювали її ріжки, називали їх "короною дракона" і благали розповісти історії про її місячні пригоди.
__
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI