Від моменту, коли зелений вогонь охопив світ, лишилися тільки уламки колись величезних міст. Тепер вони стояли, наче гігантські скелети, облиті смарагдовим сяйвом. Ніхто не знав, звідки взявся цей вогонь. Він не горів у традиційному розумінні, але все, чого торкався, розпадалося на попіл або змінювало форму до невпізнанності.
Ейріс була однією з небагатьох, хто не тільки вижив, але й розгадав частину його загадки. Її розум працював, як високошвидкісний обчислювальний модуль. Вона жила в покинутому дата-центрі, переповненому кабелями, старими серверами й екранами, що мимоволі спалахували, коли зелений вогонь проходив повз.
Щоночі Ейріс вивчала ті, що називали себе "носіями". Людей із зеленими спалахами в очах. Вогонь у них був не ззовні, а зсередини, і це не знищувало їх, а перетворювало. Носії ставали іншим видом — сильнішими, швидшими, але й майже бездушними. Вони ходили світом, наче біонічні примари, й ігнорували тих, хто залишився незмінним.
Ейріс бачила, як їхні очі змінюються, як вогонь осідає в зіницях, залишаючи смарагдовий слід. Вона також знала, що цей вогонь можна контролювати — якщо знайти ядро, яке колись запустило цю катастрофу.
Її головна сила — не лише інтелект, а й здатність бачити зв'язки там, де інші бачили хаос. Її власні очі вже почали світитися зеленим, але вона тримала це під контролем завдяки пристрою на шиї, який придушував розповсюдження вогню в її організмі.
Одного разу, дивлячись у розбитий екран, що відбивав її світні зіниці, вона задумалася: чи не стане вона тією, хто запустить новий цикл? Чи не призведе її розуміння до нової катастрофи?
Але часу на сумніви не було. Ядро знаходилося в глибині міста, серед руїн, де зелений вогонь пульсував найсильніше. Вона підняла свій рюкзак, перевірила рівень енергії у своєму пристрої й зробила перший крок до того, щоб зупинити те, що поглинуло світ.
