Вона подорожувала між світами, ковзаючи крізь тканину реальності, мов тінь, що не мала власного дому. Відчути легкість переходу, відкрити нові горизонти, заглянути у незвідане—ось що рухало її вперед. Але одного разу щось пішло не так.
Перехід, який мав бути черговим стрибком у новий світ, виявився пасткою. Простір зімкнувся навколо неї, створюючи бульбашку поза часом, поза реальністю. Вона застрягла в підпросторі—зоні між світами, де не існувало ні землі, ні неба, а лише мерехтливе марево нескінченності.
Її тіло огорнула дивна плівка, схожа на лід або гель—ні холодна, ні тепла, вона ніби законсервувала її у вічному сні. І найхимерніше—її шкіру почали вкривати квіти. Немов сам простір намагався оживити її, запозичуючи життя з того місця, де стався збій. Можливо, перехід був надто близько до квітучого лугу, і міжвимірні течії перенесли частину його у цей застиглий простір.
Вона не могла рухатися, не могла говорити. Але могла відчувати—як час втрачає сенс, як квіти проростають крізь її пальці, як гель блищить, вловлюючи відблиски світів, які їй уже ніколи не побачити.
Чи був порятунок? Чи, можливо, вона стала частиною цієї міжвимірної пастки, перетворившись на загадку для наступного мандрівника, що ризикне зробити крок у невідомість?
