Колись він знав її обличчя до найменших деталей. Світле волосся, що м’яко спадало на плечі, сірі очі, в яких виблискувало сонячне світло, та усмішка, яка могла розтопити будь-яку втому. Він пам’ятав, як вони сиділи на березі річки, як вітер колихав її пасма, а вона сміялася, нахиляючись ближче. Це був час юності, коли кожен день здавався нескінченним, а кохання – вічним.
Але роки минали, і спогади почали зраджувати його. Спершу він помітив, що не може точно відтворити її голос. Потім зникли дрібні деталі – якого відтінку було її волосся на сонці, як саме вона схиляла голову, коли замислювалася. Він намагався пригадати, та що більше напружував розум, то більше її образ розчинявся.
І тоді вона почала перетворюватися на дим. Уявлення про неї ставало примарним, мов туманний серпанок на сході сонця. Спершу її риси залишалися чіткими, але поступово, немов під подувом вітру, вони розсіювалися, зливалися з повітрям. Її волосся ставало туманом, очі – тінню, яка мерехтіла на межі свідомості. Він тягнувся до неї, намагався зберегти її у пам’яті, але вона зникала, як привид, залишаючи лише відчуття легкої туги.
Він знав: колись вона була справжньою, живою, поруч. Але тепер вона належала минулому – спогаду, що поступово ставав димом.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI