Юний художник, якого звали Артем, проводив години над своїми акварелями, не помічаючи, як змінюється світ за вікном. Його роботи завжди були загадковими: абстрактні фігури, які ніби рухалися, розчиняючись у барвистих контрастних фонах. Плавні лінії нагадували хвилі, що огортають усе довкола, але серед цього хаосу завжди можна було впізнати щось особливе.
На кожній картині, як би фантастичною вона не була, було одне чітке обличчя. Воно мовби жило своїм життям серед розмитих форм і яскравих плям кольору. Рудоволоса жінка з пронизливим поглядом, з ледь помітною усмішкою, яка приховувала тисячі історій.
Це обличчя було незмінним у його роботах, навіть коли решта картини перетворювалася на імпресіоністичну казку. Її руде волосся палало, мов захід сонця, а яскраві відтінки навколо лише підкреслювали її присутність.
Хто вона була? Ніхто не знав. Сусіди і друзі часто питали, але Артем лише загадково посміхався. Можливо, це була реальна жінка з його минулого. А можливо, вона існувала лише в його уяві, як ідеал краси чи натхнення, що запалювало його серце.
Одного разу він сказав:
— Вона не просто жінка. Вона — уособлення світла, яке я бачу, коли беру до рук пензель.
І, здається, саме це світло жило в його картинах, роблячи їх незабутніми.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI