І міцно проймає повітря прозоре
проміння магнолій, жагуче, як море.
Згадала сьогодні ці рядки чуттєвої поезії маловідомого українського поета і перекладача Миколи Терещенка (1898–1966), йдучи до офісу через ботанічний сад імені Фоміна. Вже із самого ранку по всіх його галявинах і закутках шмигав пронизливий прохолодний вітер, який зухвало зривав з магнолій тендітні білі пелюстки і де-не-де встеляв ними садові доріжки.
Я зупинилася, аби зробити кілька фото на згадку. Оскільки для тих, хто в цю пору буває в Києві, або для тих, хто просто мешкають в українській столиці, вже стало традицією й навіть своєрідним щорічним ритуалом приходити в ботанічний сад Фоміна біля метро «Університет» і фотографувати цвітіння магнолій.
Цьогоріч магнолії квітнуть рано. Але як завжди рясно і пишно. Справжнє магнолієве море цвіту, якщо дивитися здаля. І хоча відчуття радості від споглядання цього весняного дива не таке фонтануюче й іскристе, як колись, все одно краса продовжує тішити око.
P.S. Можливо, моє сьогоднішнє відчуття радості притлумлене через недосипання із переходом на весняно-літній час, або ж через прохолодний ранок. Зрештою, весняний настрій мінливий як і сама погода. Проте я точно знаю, що не через те, що ми втрачаємо здатність радіти в умовах війни. Навпаки. Такі моменти маленьких життєвих радощів цінуваєш ще більше, жагуче (палко).