Всім привіт друзі, я ледве знаходжу в собі сили щоб щось робити, чимось себе відволікти, бо сумно. Чоловік тільки поїхав, ось сьогодні о шостій ранку, а я вже сумую і не знаю куди подіти себе. Куди подіти свою тривогу, свої думки, в який би плінтус залізти... Хочеться сховатися від всього світу і вийти коли закінчиться війна. Чоловік поїхав туди, не хочу навіть писати це слово. А ось ця невідомість саме більше бентежить бо що там далі... Шукаю п'ятий кут у квартирі і не можу знайти. Куди не глянь все про нього нагадує, ось його одеколон, ось його часи, а ось недопалки від сигарет... Все буде добре, я в це всім сердцем вірю, але ось ця недомовленність не дає спокою.
Другого листопада чоловік поїхав у військомат, а третього у мене було день народження. Він приїхав і каже, що його відправляють на Дніпро, сумка на поготові, ми збігали купили павербанк, зробили фотографії три на чотири і... Яке там день народження, у мене немає настрою, одна істерика. Але все ж таки я взяла себе в руки, приготувала стіл, спекла навіть торт. Прийшли до нас куми, та ми трохи посиділи. Романтика, бо як тільки прийшли куми зникло світло! Ні світла, ні зв'язку, бо і інтернет і зв'язок зник. Сидимо як пещерні люди, увімкнули ліхтарик, а свята не виходить бо тільки й розмови про цих довбаних росіян, про війну, про те що на ранок треба готуватися до виїзду.
Наступний день промайнув як година, швидко і ось сьогодні чоловік поїхав, а я чекаю новин, аби не зійти з розуму від всієї цієї невідомості. Можливо воно не так страшно як ми самі собі про це думаємо, але ж якби не ця війна все було б по іншому. Тож я шукаю в собі сили, відволікаюся, та чекаю на новини від чоловіка. До речі, пишу поки є світло та інтернет зв'язок, бо у нас з цим великі проблеми.
________💙💛________
Hello friends, I can barely find the strength to do something, to distract myself, because it's sad. My husband just left, it's six in the morning today, and I'm already sad and don't know where to put myself. Where to put your anxiety, your thoughts, which plinth to climb into... I want to hide from the whole world and come out when the war is over. My husband went there, I don't even want to write this word. But this unknown is more confusing, because what's next... I'm looking for the fifth corner in the apartment and I can't find it. Everywhere you look, everything reminds you of him, here is his cologne, here are his times, and here are cigarette butts... Everything will be fine, I believe in it with all my heart, but this inconsistency does not give me peace.
On the second of November, my husband went to the military, and on the third I was too lazy to give birth. He arrived and says that he is being sent to the Dnipro, his bag is ready, we rushed to buy a power bank, took three by four photos and... What a birthday, I'm not in the mood, one tantrum. But still, I pulled myself together, prepared the table, even baked a cake. The best men came to us, and we sat for a while. Romance, because as soon as the best men arrived, the lights went out! No light, no connection, because both the Internet and the connection disappeared. We sit like cavemen, turned on the flashlight, and the holiday does not come out, because there are only conversations about these stupid Russians, about the war, about the fact that in the morning we need to prepare for departure.
The next day flew by like an hour, quickly, and today my husband left, and I'm waiting for news so as not to go crazy from all this unknownness. Maybe it's not as scary as we think about it, but if it wasn't for this war, everything would be different. So I look for strength in myself, distract myself, and wait for news from my husband. By the way, I am writing while there is light and Internet connection, because we have big problems with this.