Image source
Let's take a break from the topic of war today and philosophize a bit. I will tell you a little story. Perhaps, it will lead you to your own thoughts. So...
There're headphones in my ears, I hum the words of the song under my breath and actively rush to the exit of the subway station. The new white shirt on me seems to blind my eyes, so I wear dark glasses.
Near the stairs to the top, I see a situation I cannot pass by: a stooped old woman pulling a cart with a huge bag up the stairs. An old woman is not big, but the load seems to be twice her size.
I quickly approached and offered help, the old woman did not refuse. Grabbing the cart by the handle, I drew a plan in my head, how to pull this "centenary" of weight up. I took a firm hold and pulled. But I felt that the cart almost did not move from its place. I turned around, and saw: the old woman was clinging to the handle of the cart and wasn't supposed to let go.
I pulled the cart on me and said: "Let go, please, I'll pull it up." And she said: "You pull, pull, my dear, and I'll hold on to the cart, so you'll pull me like that, too. Why do I need such a help, which is convenient for you? Help me as it's convenient for me!"
While I was pulling out the heavy cart + the old lady clinging to it, sweat appeared on my forehead, my shirt stuck to the back, and I began to feel short of breath.
But I learned a life lesson: if you want to help someone, be ready to help on their conditions, not on your own ones.
Джерело
Давайте сьогодні відпочинемо вій теми війни і пофілосфтвуємо. Розкажу вам одну маленьку історію. Можливо, вона наштовхне вас на свої власні роздуми. Отже...
Навушники в вухах, мугикаю слова пісні собі під ніс і активно несусь до виходу зі станції метро. Нова біленька сорочка на мені, здається, сліпить очі, вдягаю темні окуляри.
Біля сходів нагору бачу картину, повз яку неможливо пройти: згорблена бабця тягне візок із величезною торбою сходами нагору. Старенька середньої статури, але вантаж здається більшим за неї у два рази.
Я хутенько підійшла і запропонувала допомогу, бабуся не відмовилась. Схопивши візок за ручку, я накреслила в голові план, як витягти нагору цей «центнер» ваги. Міцно взялась і потягла. Але відчула, що майже не зрушила з місця. Обертаюсь – а бабця вчепилася у ручку візочка й не відпускає.
Я його тягну на себе і кажу: "Пускайте, пускайте, я нагору витягну". А вона: "Та ти тяні, тяні, дєточка, а я за нєво дєржацца буду, ти і мєня так витянєш. Зачєм же мнє такая помащь, как тєбє удобна? Ти памагай, как мнє удобна!".
Поки витягла важкий візок + бабцю, що в нього вчепилась, на чолі піт проступив, сорочка до спини прилипла і задишка почалась.
Але життєвий урок я отримала: якщо хочеш комусь допомогти, будь готовою допомагати на його умовах, а не на своїх.
